Н. П. Комаренко, учитель-методист української мови та літератури Демидівської СШ, Вишгородський р-н, Київська обл.

Він розмалював свою поетичну палітру новими, свіжими, яскравими барвами. Читаючи його поезію, ми відчуваємо, як в щедрому плині днів і літ гостро і тонко сприймає поет найдрібніші деталі та явища повсякденного життя, як часто особисті настрої тонко переплітаються з настроями героїв його поетичного доробку. Не хизуючись перед читачами своїми життєвими досягненнями, автор заявляє:

…жив і весело, і просто, — що зміг — зробив, що знав — казав…

Так, йдеться про неспокійну натуру, людину постійного пошуку, палко закохану в поетичну музу, поета Київщини Анатолія Черняхівського.

«Народився поет 7 березня 1950 року в с. Красна Слобідка Обухівського району на Київщині. Закінчив фізико-математичний факультет Уманського державного педагогічного інституту в 1972 році. Працював учителем у м. Вишгороді, потім директором однієї з міських шкіл. Заслужений учитель України, почесний громадянин м. Вишгорода». Автор поетичної збірки «Сузір’я слів, думок і почуттів», — читаємо в автобіографічній довідці про автора, уміщеній в поетичній збірці авторів Вишгородського району «Послухайте, як дихає земля…».

Часто говорять, що вірші — діти їх творця. Виношені в серці, викохані в думах, обціловані, обмиловані. А автор цього поетичного дива — проста, щира, щедра на добро, мудра людина, як і його дітище — поезія, що дуже схожа на свого неня. Маленька блакитна книжечка, а скільки в ній енергії, пристрасті. Вона — як ковток свіжого повітря, після якого почуваєшся здоровим, упевненим у собі і своїх силах, легкокрилим.

Чим же приваблює збірка «Сузір’я слів, думок і почуттів» читача? Насамперед — свіжістю, здоровою силою, пристрастю. А ще поезія грамотна, виважена, доступна, зрозуміла. А це головне. Читач повинен з першого рядка зрозуміти автора, тоді і слово ляже на душу.

Збірка має ліричний характер, тому рядки кожної поезії врожайні на емоційність, на образність! Не можна не захопитися віршем-початківцем, який є перепусткою до ліричного одкровення поета.

Герой твору, як і всі ми, хоче кохати і бути коханим, боїться самоти і зневіри в цьому почутті. Він однолюб, але кохання в нього нероздільне, і тривога закрадається в душу від того, що відвернеться воно від нього, і світ покине сонячне проміння. А так хочеться кохати і вірити людям:

Не покидай мене, любове, У цьому грішному житті. Не дай залишитися знову З розлукою на самоті. Хоч поглядом чи напівсловом Надії іскорку подай. Не покидай мене, любове, Прошу тебе, не покидай, («Не покидай мене, любове»)

Інколи маленька іскринка поетового слова вибухає багаттям, а зернинка вплітається у вагомий колос. Просто і зрозуміло. Закохані цілуються в житі, не помічаючи нічого, навіть літа, «веселого і кумедного», що «купалось в сонячній діжі». Чому «кумедного»? Бо коли кохаєш, то навколо все веселе, добре і незвичне («Ми цілувалися в житі»). А як красиво сказано: «Разками жовтого намиста вечірнє місто виграє» («Сховалось сонечко за обрій…»).

Засобами мовної виразності, якщо звичайно ними володіти, як захопливо можна передати красу вечірнього міста. А вдало підібрана метафора «разками намиста… місто виграє» допомагає виділити важливу рису міста, що охоплене красою вечірніх вогнів. І немає різниці, де перебувають закохані — у рідному місті чи на далекому острові Куба, — скрізь почуття двох однакові: палкі та нестримні. Для закоханих немає кордонів, не перешкода — різне віросповідування, білошкіра чи темношкіра рука тебе підтримує! Є кохання — а це все!

Нас двоє — я і ти, нас двоє В маленькому кафе «Савоя». І що навколо нас, І хто навколо нас — Байдуже нам в цей час — нас двоє. («Нас двоє»)

А що робити, коли на стежину закоханих ступить зрада? Любов завжди все прощає? Так! А якщо ні? Усі ми люди, але не одним миром мазані. Дехто зможе, а дехто — ні. Що робити? Герой твору «Займались вечірні зірниці» страждає від того, що, «тебе я побачив з іншим…» і розуміє: пробачення не буде, лише «безсонна ніч».

О, краще було б не бачить: Його поцілунки, твій сміх… Не зможу цьому пробачить, Хотів би — і то б не зміг… («Займались вечірні зірниці»)

Автор майстерно змальовує образ дня («довгий-предовгий», «щонайгірший із тисяч і тисяч днів»). Епітети підсилюють трагізм душі людини, яку зрадили. І не випадково герой зустрічає кохану в кінці дня, у надвечір’я. Образ дня — це світле і чисте кохання, а вечір — кінець надіям, зрада, розчарування. Поет називає кохання «медом», зраду — «отрутою». Герой не звинувачує кохану в зраді, бо спочатку було все добре, але він допускає певних помилок по відношенню до коханої. А та йому їх не прощає і, зустрівши іншого, поринає у вир нових почуттів. Але поступово розчарування в коханій людині змінюється в поезії «Сховалось сонечко за обрій» непохитною вірою у просте людське щастя, і герой поспішає назустріч привітному світлу:

Воно горить і не згасає. До нього лину знов і знов. Бо світло те — то є безкрая Твоя любов.

Бо такі ми люди: падаємо — піднімаємось — йдемо вперед. Кохаємо — розчаровуємось і знову шукаємо яскраве світло в кінці тунелю і знаходимо.

Тема щасливого дитинства є в ліричній скарбниці кожного поета. Не обійшла вона й творчий доробок А. Черняхівського. Хоч добробут народжених у 50-і роки минулого століття докорінно відрізняється від сьогодення, але дитячі роки — найщасливіша пора життя. Ми були щасливі без телевізорів, комп’ютерів, модного одягу, дисплея. Це був наш світ. Світ без заздрощів, хитрощів, показного лідерства. Це був «рідний дивосвіт» нашого дитинства, доброго і щедрого на материнську ласку. Анатолій Черняхівський називає дитинство «безпечним і щасливим, довірливим і чистим, мов сльоза», «незрадливим» («Крила мого дитинства»). Це були роки, які дали герою «крила», що «світ мрій і сподівань… відкрили. І за собою повели в життя». Через всю поезію проходить світлий образ матері, її пісні, настанови, що душевним акордом супроводжували героя все життя, бо «ми для матері такі ж маленькі діти, хоч скільки б не пройшло стрімких років».

Зі сльозами на очах читаєш поезію «Журавлику небесний». Існує повір’я, що після смерті душі людини втілюється в птаха чи якусь домашню тварину, щоб бути завжди поруч рідних, загиблих під час воєнних дій — у журавлів. Одинока мати все чекає на повернення з війни сина, з «нових чорнобилів, афганів». Материнське серце не вірить у смерть дитини. Єдина відрада — портрет сина, з яким старенька ненька веде довгі розмови. Поет так тонко передає горе одинокої жінки — матері, такі підбирає образні, виважені слова, що нестерпний біль отієї жінки стає твоїм болем. А слова:

Синочку мій, журавлику небесний, До батьківського дому прилітай. Синку, сину, сину, О, як мені без тебе жить одній?

і з риторичним питанням — це звернення до тих, хто бездумно втягує нас у нові війни, у техногенні катастрофи, у яких гине найдорожче — наші діти; це крик-засторога всьому людству: «Люди добрі, стійте, зупиніть руку, закликаючу до бою, бо ми — не варвари, ми — люди і відчуваємо постійне материнське страждання і оту страшну безодню — одиноку старість».

Пейзажна лірика представлена в збірці «Сузір’я слів, думок і почуттів» А. Черняхівського творами «Осінь», «Листопад», «Стоккато суму», «Відчуй себе чарівником» тощо. Автор залюблений у природу рідного краю, він, працюючи над циклом пейзажної лірики, як професійний митець, відчуває музику довкілля. І не випадково ця поезія, надзвичайно мелодійна, проситься, щоб її поклали на музику.

Мовна тканина пейзажної лірики прикрашена природно-емоційними художніми засобами, що надає творам легкого звучання. Виважена ритміка, свіжий цвіт епітетів, порівнянь, прозоро-чиста мелодика створюють ті внутрішні струмочки життєдайної поезії, які течуть від серця до серця, залишаючи в них щось велике, духовне:

Теплим сонцем напоєні вщент Пахнуть яблука срібними росами, Пахнуть медом і срібним дощем, Пахнуть зорями… Пахнуть осінню… («Теплим сонцем напоєні…»)

Поет, використовуючи яскраве слово, відтворює неповторну красу осені, викликає в уяві читача малюнки неперевершеного майстра пензля — природи, яку А. Черняхівський бачить то як подобу людини, то як естетичний взірець, красу, до якої у нього нездоланний потяг:

Ходить серпень ногами босими По укритій росою стерні, Світанково видзвонює косами, Обжинкові співає пісні. («Ходить серпень ногами босими…»)

Персоніфікований образ серпня — господаря літа, щедрого на врожай, на квіти, що «перевеслом підв’язує райдуги», надає твору особливої виразності, пікантності, елегантності і, якщо можна так висловитись, шикарності. Хто може краще змалювати серпневі барви, як не поет, що виносив у своєму серці ті слова-самоцвіти, які допомагають поезії заграти всіма кольорами веселки?

Лиш йому зрозумілими знаками Мітить у лузі зелені стіжки, Вишива чорнобривцями й маками Ткані сонцем ясним рушники. («Ходить серпень ногами босими…»)

Не випадково окремі твори А. Черняхівського покладені на музику місцевими композиторами. А коли 2001 року було оголошено конкурс на кращий поетичний твір — гімн Київщини, то доробок поета про славний київський край здобув перемогу і став «Гімном Київської області», бо такі талановиті у державі Працьовиті люди — твоя міць і слава — Творять нову повість полум’яних літ. («Гімн Київської області»)

ДОДАТОК

---

Повітря полуденну спеку Вже видихало із грудей, А за левадою лелеки Крильми розхитували день.

Цвіркун дивився з лопушини, Як равлик, світ вивчав впритул. І будоражив конюшину Густий, мов мед, бджолиний гул.

Ми цілувалися у житі, А десь у серпня на межі Веселе і кумедне літо Купалось в сонячній діжі.

І бризки осяйного світла На спраглих танули губах, І дві душі, в єдину злиті, Пливли у синіх небесах.

Ще зранку листя сиротіло, А вже під вечір перший сніг, Потроху танучи, несміло На прохолодну землю ліг.

Чи осінь саваном біліла, Чи, може, то зима прийшла? А так морозів не хотілось — У літо прагнула душа.

ЛІТЕРАТУРА

---

1. Пентилюк М. І. Культура мови і стилістика. — К., 1994.
2. Послухайте, як дихає земля… Поетична збірка авторів Вишгородщини. — К., 2008.
3. Черняхівський А. Сузір’я слів, думок і почуттів. Буква. — Біла Церква, 2007.