Інтимна та пейзажна лірика

День безпросвітний, занурений в спомини…
Дощ пориваєтьcя снігом іти…

Камін іще беріг тепло жарин.
Відсвічував знадвору сріблом іній.

Подалі від суєт і від тривог
за невеличким столиком в кав’ярні
вони сиділи, усамітнившись удвох,
такі щасливі і такі прегарні.

Відлунала пора весіль,
й листопадові сірі будні
акварелі жовтня усі
замінили гравюрами грудня.

День зітхнув вітерцем і приречено
відійшов у минулий час,
залишивши про себе для вечора

Розтали в темряві вокзал
і силует твій на пероні.

Такою снишся, як тоді,
де ми щасливі й молоді,
закохані й наївні трохи…

Містечко юності на спогади багате…
хоч в ньому скрізь модерний неоліт,
й змінилась невпізнанно alma mater,
та все одно – який це рідний світ!

А замість снігу теплий дощ пройшов …

Ніч тримала тривожну фермату
у тональності ультрамарину.
Із-за пасм попелястої вати
визирало кружальце цитрини.