Інтимна та пейзажна лірика

Туман, землі торкнувшись м’яко,
розтанув десь у сизій млі.

День якось знітився, потухПід зливами осінніми.Спадає ніч на мокрий брукІ обростає тінями.

Ще не зайшлись нудним мотивом зливи,
ще журавлиних не було прощань,
і паморозь була лише на сливах,
а позолота – лиш в огні світань.

На твоїх островах – знову осінь,
знов тумани й дощі безкраї.

Такого літа не було, як цьогорІч,
і зорі так не сяяли ніколи…

Сріблястий місяць в небі плив
і малював деревам тіні.

Звабливо пахла рута – м`ята,
манили далі дніпрові –
вночі так легко заблукати
у свіжоскошеній траві.

Мільйони сонць відразу зайнялись,
мільйони сонць світили без упину

Ми цілувалися у житі,
а десь у серпня на межі
веселе і кумедне літо
купалось в сонячній діжі.

Старезний камінь, весь порослий мохом,
якби і знав щось, то давно б забув…
Він ще з доісторичної епохи –
землі ще не було, а він вже був.