Інтимна та пейзажна лірика

А за дощами знов дощі…
І місто, підкорившись долі,
ховається під парасолі
і одягається в плащі.

А хмари уперто висли
над містом і вдень, і вночі,
хоч те уже й так розкисло
від цих проливних дощів

Літо іще не згасло,
ну, а вона вже невпинно
з листя склада, як із пазлів,
долі строкаті картини.

Ось наше й промайнуло літо…
Сумні хвилини розставання…
Та все ж горить, горить над світом
сузір’я нашого кохання…

Ще зранку листя сиротіло,
а вже під вечір перший сніг,
потроху танучи, несміло
на прохолодну землю ліг.

У шапці понад самі очі,
в одній із найтемніших свит
молодший брат чаклунки-ночі
грудневий вечір-ворожбит

Іще невидимий, нечутний,
ще ефемерний, ще як дух,
та чимсь –таки його присутність
вже відчувалася довкруг…

Води пролито-перелито –
в дощах стоїть осінній сад,
де все ще спогадом про літо
червоні яблука висять

Вже вечір темрявою терпнув.
Сльозився дощ і студенів…
Хоч в осені й були ще теплі
позичені у серпня дні

Заосінилось… І розсіялось
Диво-золото у гаю.
А я з милою
Чорнобривою
Серед осені, як в раю.