Інтимна та пейзажна лірика

Стояли теплі і прозоро – чисті.
Осінні дні – божественна краса!
Настояне на золотому листі,
проміння сонцем розсипалось в небесах.

Ти якось прокинешся вранці,
й відчуєш, що ти – сама:
ні друзів нема , ні коханців –
пітьма.

Природа вся у падолисті…
Повторно-неповторна мить…
Над занімілим древнім містом
Осіннє вогнище горить.

Сховалось сонечко за обрій,
на землю опустилась ніч,
і надвечірня прохолода
торкнулась пліч.

Сміється, бешкетує літо,
того й гляди – кудись майне,
п`янке й пахуче, як мохіто,
дзвінке, співуче, осяйне.

Серпневий вечір над селом
розкинув зоряну завісу.
Великим жовтим гарбузом
Завис на небі вповні місяць.

Ось так негадано-неждано назавжди наші долі розійшлись…

Повітря тут пахуче і густе, а небо до безмежності прозоре…
Розкинув крила широченний степ
Від дніпрови́х порогів аж до моря.

Позолота змінилась брунатністю, навіть в лісі роздолля вітрам…
І, здавалось, які – то вже радості
Пізня осінь дарує всім нам.

Затуманились далі зелені.
Теплим спокоєм диха довкіл…
Гостре листя канадського клена,
Розрізаючи тишу навпіл