Інтимна та пейзажна лірика

Снилась мати… Ще молодою…
По стежині, що йде до струмка,
Несла відра із сріблом – водою,
По – земному вродлива, струнка.

Ти тільки спробуй, ти усе зумієш. Довірся, люба дівчинко, мені.

Розумний, мужній, щирий і пригожий, чужі життя шануєш, як своє.

Дитинство сниться мало не щодня. –
Сузір’я щастя в зоряному мливі.

Парубійко стрункий і вихрастий
до вінця наречену веде.

Пішла ледь світ, залишивши на згадку, шлейф спогадів протяжністю у ніч.

О, як приваблює до себе,
й бентежить душу з юних літ,
безмежжя зоряного неба –
магічно-загадковий світ.

В лілово – малинових барвах світла,
за обрієм тихесенько згасав…

Де сонечко іще яріло,
і де уже в серпанках вись,
там літо з осінню зустрілось,
там серпень з вереснем зійшлись…

Сорочку мати сину вишивала,
і душу, й серце у шиття вкладала.