Інтимна та пейзажна лірика

Дощ плюскотить, хлюпочеться в долонях,
вода струмить неначе із ковша…
О, як любив я, осідлавши сонях,
гасать босоніж в дощ по шпоришах!

Зависла ніч у тиші Придніпров’я…
Уповні місяць холодно світив.
У цьому царстві білого безмов’я
було аж моторошно десь від німоти.

Барви сонячно –янтареві –
домінанти тепла і спокою…
Фантастично красиві дерева
в кольорових сукенках і в смокінгах…

Пливли низькі важенні хмари
і клубочились, мов дими…
від блискавок страшних ударів
аж спотикалися громи.

Безвимірний світ незатишшя
огорнутий мороком тайн –
за вікнами майже тиждень
дощі у режимі онлайн.

Стежиною, що вздовж покосів
ген аж за обрій пролягла,
йшла дівчинка русявокоса,
немов лебідонька пливла.

Моє ти щастя – ніжне і кирпате,
румʼяні щічки, очі голубі, –
я так і не наважуюсь сказати
отих три слова головних тобі

Пливуть дерева в сивому тумані,
оголені, як суть,
у листопад пливуть.

Пропахлий наскрізь картоплинним димом,
день сутенів над обрієм іще,
а вечір видався ну просто як на диво:
і тихим, й теплим, і з грибним дощем

Пам”ятаєш, люба, нашу осінь.
Ту, що нам подарував сам Бог –
золотавих барв різноголосся,
а посеред осені – ми вдвох…